Іван-дурник

Про Івана-дурника, як то повелось,
Дід читав онукові казочку якось:
Як жилося дурневі легко, без турбот,
Тільки й того клопоту, що із миски — в рот.
За Івана думали мудрі два брати,
Бо ж воно — що пень отой, господи прости:
Як за діло візьметься — щось не так утне.
Та його й не лаяли: сказано — дурне...
Так ото за спинами двох своїх братів
Дурником Івасик наш безтурботно жив.
Словом, дуже рідкісний був то екземпляр...
Та почув про дурника того царства цар.
Полюбляли ж дурників всіх епох царі.
Був Іван покликаний жити при дворі.
Чобітки сап’янові, дорогий жупан...
Їсть Іван по зав’язку, п’є меди Іван.
Вже й повів царівну дурник під вінець
Й став царем, по смерті царській, накінець.
Владарює весело... А його брати?
До сих пір накручують воликам хвости.

* * *

Закінчилась казочка, книжку дід закрив
І пита маленького: «Що ти зрозумів?»
А онук у відповідь: «А скажи мені,
Чи то тільки в казочках виграють дурні?»