Байка без заголовка

Господар півночі, Їжак, шеберхне у траві,
    Збираючи лісні солодкі груші,
Чи миша запищить, попавши в дзьоб сові,
    А вже Сорока нашорошить уші,
    І довго-довго ліс лункий
    Тривожить скрекіт гомінкий...
— Ти, Кумо, бачила цю осоружну птицю? —
    Зустрівши в шалині,
    Питає Вовк Лисицю. —
З нічної йдеш, бува, не чуєш ніг,
В думках ягняті смертне пишеш,
Обходиш кожен кущик, ледве дишеш,
Гадаєш — все гаразд, ось-ось барліг,
    Аж тут Сороку чорт надносить:
    Тривожить весь заснулий ліс,
    На всю округу, гад, голосить,
    Мораль і суд тобі виносить,
    Неначе пальцем штрика в ніс...
    Отак живи, живи й дрижи.
    Що діять, серденько, скажи?
    «Так, любий, так!
        Вона таки мастак
Плескати язиком, мораль читати.
В самої ж пахне часником душа.
А про її гріхи б її спитати?
Взялась мені вичитувать помилки,
Так я дала їй зразу одкоша:
«Скажи, хто в дитсадку хапа ножі і вилки?
А хто курчаток викрада коло коша?
Випалювати хиби — то святе веління!
    Боротись проти зла? Я — за!
Коли ти адвокат громадського сумління,
То сам май душу чисту, як сльоза!»

Таку мораль Сороці прочитала —
Враз утекла, хвостом лиш похитала...»
Лисицю слуха Вовк — на лоба лізуть очі:
Куди супроти цих моралі ті Сорочі?!

* * *

        Овва! Овва!
    Які хороші дорогі слова!
І все те сказано з одвертими очима.
    А що в них за плечима?!